ЕМІЛЬ КРУПНИК

ЧЕРНІВЕЦЬКІ ФАСОНИ

 

 

 

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

 

І був вечір, був ранок - день восьмий. Творець, дай Він собі здоров'я, відсвяткував суботу і замислився. Йому здалося, що Він чогось недотворив. Мудрі слова прорік Творець: "Щоб якось жити, треба щось мати. А щоби щось мати, треба якось жити". Тим часом, у світі, який створив Він за шість днів, ні для «якось жити», ні для «щось мати» не вистачало місця. І створив Він у день восьмий – ЧЕРНІВЦІ. Величне маленьке місто з квадратною бруківкою, щербатим асфальтом, веселими будинками і, головне, з людьми. Які могли якось жити і щось мати. Тоді Творець був молодим і жвавим. І мав право на помилку!
ЧЕРНІВЦІ. Ой, що це було за місто! Коли я ще не був поетом, а був дитиною (що майже одне і те саме), я запитався в сусідки, яка вивішувала білизну і наспівувала щось німецькою:

- Софія Абрамівна, а що таке Чернівці?

- Що таке Чернівці? Він запитує мене, що таке Чернівці! Вейзмір, до чого дожили - дитина не знає, де він живе! Дитино, ти знаєш, що таке Париж?
Я на той час вже прочитав "Трьох мушкетерів", тому гордо заявив:

- Я? Не знаю, що таке Париж? Можна подумати!

- Так от, мій любий. Якби ти ще кілька років тому вийшов на Кобылянську і побачив ЦЮ публіку - ти би питав у мене - що таке Париж!

Вона ще довго зойкала, зітхала, ця літня красива жінка з білизною посеред залитого животворним сонцем вічного чернівецького дворика. Зрештою, погладила мене по голові, і сумно сказала:

- Запам'ятай, кінделе. Ти не просто єврейський хлопчик, ти - чернівецький хлопчик. І від тебе ще багато чого вимагатиме це життя.

Це я пам'ятаю завжди.

Величне, безглузде місто! Тільки тут філармонія могла роками стояти навпроти базару, інший базар досі стоїть навпроти кладовища, третій - навпроти КДБ. А старий, що вчився колись у Сорбонні, торгується румунською з напівграмотним, але тямущим селянином. Тут живуть метушливі, безцеремонні і талановиті люди. Всі знають усіх - і, чомусь, з поганого боку.

Тільки тут є вулиця Кобылянська. Ви хочете знати, що це за вулиця? Дивно, що ви досі цього не знаєте! Це ж вулиця вулиць, часів і народів. Пройдіть крізь її різномовний гул, вслухайтеся в нього. Миттєво дізнаєтеся, що нового у світі, що в ньому файного, і що поганого - значно більше, і взагалі, навіщо все це, якщо у ковбаси короткі ноги, і вона не доходить до магазинів...
            Ось старий, продає морозиво. Він - частина міського пейзажу. Він народився з цим містом і, здається, помре разом з ним, тобто, ніколи. Ви поглянете на нього, і мурахи побіжуть по спині: перед вами - сама Вічність. І в люту зиму, в водохресні морози, вам нездоланно забажається купити в нього морозиво - раптом в цьому маленькому білому прямокутничку - запорука і вашого безсмертя?
           А ось відомий міський божевільний, який знає купу мов і говірок. Він йде, впевнено переставляючи довгі як сосни ноги, і безупинно балакає, балакає, балакає, балакає, незважаючи на оточення і міліцію - йому можна! Більше того - йому можна балакати те, чого не можна. Так  позаздримо цій щасливій людині! Хоча з іншого боку, нині дозволено говорити всім. Може, тому всі… рушили? І хто куди?
           А ось біжить вам назустріч ледве знайомий чоловік, з посмішкою на зразок молодого місяця, готовий схопити вас за рукав. Хто це? Та це той самий, який усе знає і на все плює.

- Шо чути?, - питає він вас.

Ви ще не набрали до рота повітря для відповіді, як на вас падає нове питання:

- Ти де зараз?

- Там і там, - відповідаєте ви.

- І шо ти там робиш?, - щиро вражений ваш співрозмовник.

- Те і те, - кажете ви, вже приречено.

- І скільки ти там маєш?

Це питання риторичне але обов'язкове. Він повинен це знати. Все знати - його право, гарантоване угодами Хельсінкі.
          - Стільки-то, - кажете ви, накидаючи червонец-другий, аби не червоніти.

- Та-а-ак… - каже він.

І ніякими фарбами не передати вибухової сили цієї гримучої суміші з жалю, презирства і поблажливості, яка міститься в цьому маленькому "та-а-ак".

Ходімо далі. Ось скверик, де як мудрі коти, гріються на сонечку літні єврейські чоловіки. Підійдемо ближче, послухаємо, про що промовка.
- Я вам так скажу.

- Я вам скажу краще!

- Розумієте.

- Розумію!

- Ну знаєте.

- Ну, знаю. А що сталося?
- Сталися дві речі. Одна гарна, інша - погана.

- Ну, давайте хорошу.

- Вже випускають усіх.

- А погана?

- Ще не вийшов Хаїм Рабинович.

- Якщо так - у мене теж дві новини.

- Ну, давайте погану.

- Вже випускають усіх.

- А хороша?

- Слава богу, ще не вийшов Хаїм Рабинович.
             А ось і кінець вулиці. Можна повертатися назад. А якщо я вам скажу, що цією бруківкою, як живі, ходили великий Поет, велика Актриса і не менш великий Адміністратор, то ви зрозумієте, що тут - нікого і нічим не здивуєш.
             Божечку, коли все це було? А може й не було ніколи? Пам'ятаю: моє місто - моя батьківщина і життя - поїхало, лишило мене в метушливій тузі базарів, баксів і сумок. У відчаї, я рвонув за ним до Ізраїлю, але там його не знайшов. Я вештався Тель-Авівом, Єрусалимом, Хайфою, натикався на примари вулиці Кобылянскої, кидався їм назустріч - марно. Міражі вислизали. Я повернувся, а міста немає і тут. Бездомний чернівецький хлопчик.
             Я блудний син твій, Чернівці, я шукаю тебе завжди і скрізь. Де можу і як умію.

Щодня блукаю твоїми горбатими провулками, цокаю каблуками по твоїй бруківці, як та сусідка з дитинства цокала язиком, сиджу в твоїх сквериках та кафе, дивлюся на зірки, які завмерли в подиві, дивлячись на твої дахи, і одного благаю:

«Місто дитинства й життя! Дивне творіння Боже! Дай одному з нікчемних дітей твоїх, дай мені, без'язикому - мову. Щоб створити тебе знову - в іскристому і переливчастому, великому і вічному Слові.

Амінь».

х      х     х

 

 

ЧЕРНІВЦІ: ВІД «А» ДО «Я»

 

Місто «А»

Хочете – вірте, хочете – плюньте в мене, але скажу: Чернівці мають найвищий у світі рейтинг. Де там Париж, Нотр-дам, Амстердам та інші «дам, але не вам»! Лише наш Чернауць називають містом «А». Ця ж літера, як відомо, перша у будь-якому алфавіті – навіть у єврейському, грузинському та китайському. Чому місто «А»? Бо якщо у будь якому куточку світу «стрінуться двоє», і один одного спитає:

Ви звідки?

А другий гонорово відповість:

 – З Чернівців!

Перший обов‘язково зауважить:

А-а-а…

Навіть походити з міста «А» - нелегко. А жити в ньому – взагалі важка праця. Бо треба відповідати. Не лише рівню першої літери, а й на суто ЧЕРНІВЕЦЬКІ ПИТАННЯ!

Наприклад:

Чому у маленькому Парижі, маленька префектура інколи вимикає маленьким парижанам світло та відрубає воду?

Чому у місті «А» всі знають усіх, але з поганого боку?

Чому чернівчани починають цінити свободу слова лише у мить випадкового влучення молотком по пальцях?

Чому серед вихідців з Чернівців так багато народних артистів, кримінальних авторитетів і народних депутатів, і чому, нерідко, це одні і ті самі люди?

Колись один чернівецький бард, мій тезка та однофамилець, вигукнув таке:

То, что родился я в городе «А»,

Что тут поделать – такая судьба…

Только за то благодарен судьбе,

Что не родился я в городе «Б»!

І справді, у місті «А» жити тяжко, а місті «Б» взагалі краще не жити…

Утім, не так вже усьо і стрьомно, чуваки! Ади – колись замість Тралки стояв напроти вишуканого театру рибний базар – уявляєте ці аромати? Прибрали, зробили дивовижно файну площу, де можна вільно потоптатися по наших славетних зірках, і нічого за це не буде!

А нещодавно і філармонію звільнили від сусідства з ринком та його ароматами – замість нього площа фонтанує струями, струмить світло та вигулює нас на свята!

Агов, будемо жити краще і краще з кожною миттю! А?

 

 

х       х       х

 

 

 

 

Особливості чернівецького гумору

 

Що таке гумор по-чернівецькі? Відповідь проста – щось схоже на гуцульські придибашки з румунським акцентом та єврейською інтонацією. Коли вуйка Гриця у високому путильському Межигір‘ї питали за життя юні етнографи, він відповідав:

- Я жив спочатку в Австро-Угорщині, потім – у Румунії, після того – у Радянському Союзі, а заре - в Україні живу… 

- То ж ви, вуйку багато мандрували?

- Та ні, ніколи з села не виїжджав…

Так само – Мірча Аронович Заремба, корінний чернівецький могікан, хто пам‘ятає.

Мірча Аронович любить розповідати, як у розпалі застійних радянських часів до Чернівців приїхав Брєжнєв. Вийшов з аеропорта – нікого немає, ніхто не зустрічає високого гостя. Під‘їхав 11-й автобус, пустий, лише водій за кермом, мовчить як партизан. Брєжнєв сів у автобус, їде. Місто пусте – ні душі на вулицях. Виходить на зупинці Гоголя, прямує до будинку, де жив тоді перший секретар обкому партії. Там, міліціонер-охоронець, звичайно.

- Що трапилось, де люди?, - питає Брєжнєв

- Не знаю, - каже сержант

- А ну бери пістолета та стріляй уверх!, - командує Брєжнєв

- Стріляє. У відповідь – тиша.

- А ну ще раз!

- Стріляє ще раз.

І тут, каже Мірча Аронович, «…у будинку напроти повільно відкривається вікно, висовуюся я і питаю:

- Чого стріляєш? Шо, м‘ясо привезли?

- Ні, - каже сержант, - Брєжнєв приїхав!

- Так ти шо, не міг з першого разу влучити?

Якщо пану Зарембі зауважити, що це - бородатий одеський анекдот, він відповідає суто по чернівецьки:

      - В Одесі, це може й анекдот, але у Чернівцях – самісінька правда! Мені за це шили справу в ОБХСС з подачі КГБ…

І справді, «справа в ОБХСС з подачі КГБ» могда народитися лише в Чернівцях. Точніше, лише в чернівецькій голові…

А ось сучасне, про блондинок по-чернівецькі:

 

Читала журнал про косметику. Ну цей, “Тіні забутих предків”.

 

І таки цікаво ще жити в Чернівцях! Баба Фрозина, яка торгує біляшами в районі вул. Шкільної оголосила нову акцію: "Купи чотири біляша і збери кота", Переможцям - безкоштовне турне по лікарнях Буковінській і Фастівській! Акція діє до 32.06.2010 року. На даний момент переможців доки ще немає, оскільки не всім щастить натрапити на біляш з м'ясом усередині!

 

Втім, пік чернівецького гумору, зазвичай, приходиться на новорічні свята.

Щоб приїхати до буковинського містечка Вашківці 13 січня увечері або 14-го вдень, треба мати певну мужність та почуття гумору.

Бо коли  ваш транспорт на дорозі зупинять «даїшники» підозрілої зовнішності з червоно-синіми носами і, погрожуючи жезлом, вимагатимуть хабаря, треба не сердитися (мовляв, поспішаю), а всміхнутись і підтримати гру. А ще краще — просто заплатити. При цьому, до речі, тверезий стан водія вам інкримінуватимуть як порушення правил тутешнього дорожнього руху.

 

Однак, незважаючи на все, закликаємо:

Чернівчани! Робіть добрі справи, особливо на Новий рік, Різдво, та й не тільки. Бо бути добрим чуйним і завжди в доброму ГУМОРІ – оце справді, по-чернівецькі!

 

 

х       х       х

 

Радість по-чернівецькі

 

Здавна чернівчани традиційно раділи будь-якій дрібниці. Сонечко зійшло – радість, буде тепло. Дощик пройшов – радість, озимі проростуть. Сніг, мороз – теж радість, буде гарний врожай. Відлига, грязюка – неприємно, але – радість, м‘яка зима. Лише місцеві сракопади вибивалися з ряду суцільних радощів. І ті не завжди: бо коли сусід падав і ламав руки-ноги, чернівчанина теж охоплювало хоч і ганебне, але все ж приємне почуття радості. Бо підвищений травматизм ближнього – давнє і надійне джерело радості для чернівецького міщанина.

Австрійські колонізатори принесли чернівчанам радість, змінивши дерев‘яні туалети кам‘яними і побудувавши парк (Фольксгартен) для народних прогулянок та інтимних розваг у кущах. Таким чином, історичним є той факт, що місцевий Фольксгартен (пізніше, парк Калініна, нині Шевченка) є місцем зачаття предків більшості сучасних чернівчан. Тому в їхньому генотипі переважає любов до свіжого повітря і радість с приводу гарної погоди. Бо парковий інтим здавна вважався у Чернівцях здоровішим і радіснішим за інтим у душних міських квартирах, на сходах та підвіконнях старих австрійських під‘їздів та у пильних шкільних підсобках…

Легенди про чернівецьку радість оповідають, зазвичай, про переваги радісних відчуттів над песимістичним мракобіссям. В одній з них йдеться про чернівецького хулігана Мотія Розенбембу, який був відомим руйнівником сусідських свинарників, та розмальовником сусідських парканів. До речі, Мотій по сьогодні вважається засновником мистецького жанру «графіті», точніше його чернівецького різновиду. Зазвичай Мотій і його команда вибирали у жертви найбільш пихатих чернівецьких добродіїв. На дворі у жертви вночі руйнувався свинарник, а на паркані з‘являлися написи типу: «Свині не винні!», «Дідьків хрін (з трьох літер) – володар світу!» та «Розенбемба бембає нє по-дєццкі!». Метою мрачного Розенбемби було забембати і залякати місто. (За деякими версіями він таємно працював на кандидата в бургомістри Сідонія Потойбіченко, який намагався згодом виступити визволителем заляканих міщан від грізного Розенбемби). Однак, ніякого залякування, забембування та зомбування чернівчан не сталося. Бо коли Мотій Розенбемба шкодив одному, всі решта… несамовито РАДІЛИ! Бо кого коли в Чернівцях бембало сусідське горе? Так місцева особливість почуття радості від сусідських негараздів на багато років вперед стала запорукою стабільності та душевного спокою чернівчан…

 

х    х    х

 

 

Пробки по буковинські

 

Колись Чернівцями прогулювалися «постєпєнно». Тротуари було заповнено статечними городянами, а бруківку вулиць не трощила безмежна кількість автівок. Тоді перехід «через дорогу» був справою простою, не потребував спритності, спеціальної фізпідготовки та обізнаності у вищій математиці. Відтоді минуло чимало часу, все постало з ніг на… колеса. Тротуари сиротливо пустіють, а проїжджі частини нафаршировані транспортом, як та риба зі старої доброї чернівецької кухні. Усе дуже просто: якось до міста прийшла демократія, і всім надала ПРАВА. Усі радісно посідали за КЕРМО і почали керувати. Відтоді, МІСТО - РУЛИТЬ! І, особливо, у годину ПІК, коли всім іншим бубнам, червам та крестам не проїхати - вулиці забиті.  У центрі – пробка, на проспекті пробка, на мосту пробка, тобто Садагура недоступна, як мобільний абонент. Як каже вже відомий нам корінний чернівецький могікан Мірча Аронович Заремба, тепер світлофори світять лише для тих, хто рулить за кермом, а решті, тобто пішоходам, вже давно нічого не світить…

Однак, і водіям нема чого радіти. Як заявляє світовий спец з вивчення особливостей дорожнього руху, доцент Університету штата Огайо Бенджамін Койфман (здається мені, що це Бєня Койфман, приятель мого дитинства з дворику десь на розі Комсомольської і Дарвіна) – пробки на дорогах сприяють суто автомобільній хворобі – геморою. Бєня як лікар стверджує, що геморой приходить разом з досвідом і стажем водіння. Він мабуть цілком відірвався від наших реалій та забув, що в нас геморой найчастіше спричиняють зовсім інші чинники.

От, скажимо, суто чернівецьке питання: чому у Росії «ГАЇ» перейменували у «ГІБДД», а у нас ДАЇ лишили з історичною назвою? Тому, що у назві – пояснення для довгодумів – як вирішувати проблеми з інспектором. ДАЙ – І все буде гаразд. ДАЙ – І просунешся далі, ДАЙ – І потрапиш у рай. Інакше – у райвідділ. Якщо не вірите, спитайте мого приятеля – інспектора ДАЇ Аурела Нєдєвіцу, який давно втратив цноту на дорогах Буковини. Він пояснить вам, що слово "ПОСТ" на будці з міліціонером вказує на робоче місце слуги народу і не має нічого спільного з християнською традицією утримання від горілки, грошей і інших задоволень.

І тому водій, що сідає за кермо тверезим, залізає пану інспектору у кишеню.

А нещодавно Аурел із колегами видали довідник про обов‘язки водіїв при спілкуванні з інспектором. Ось кілька важливих пам‘яток водієві з цього солідного документу:

1.Водій має пам'ятати, що, виїхавши з гаража, він вже створив аварійну ситуацію.

2. Водій не зобов‘язаний знати правила дорожнього руху краще за інспектора ДАЇ

3. Уточнення: водій зобов‘язаний не знати правила дорожнього руху краще за інспектора ДАЇ

4. Водій повинен везти гроші для співробітника ДАЇ з швидкістю не менш ніж 60 км/год

5. У випадку, якщо інспектор ДАЇ не зупинив водія, водій повинен сам зупинитися і запитати, що трапилося, чому не зупинили

І НАЙВАЖЛИВІШЕ: Відволікати інспектора під час перерахунку грошей КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ!!!

А ви питаєте, звідки у нас геморой!..

Тож гуляймо частіше пішки – збережемо нерви, гроші, взаємоповагу і гарний настрій від милування красою нашого міста!

Новина «у тему»:

Вчора вченими філологічного факультету Чернівецького національного університету за сприяння інспектора ДАІ протягом півгодини на одній з вулиць міста зупинялися всі іномарки, а водіям задавалося одне і те саме питання:

"Чи часто ви стикаєтеся з труднощами з орфографії?".

-100 водіїв відповіли що ніколи не стикаються ні з якими труднощами і, на підтвердження цього факту, сунули вченим і інспекторові по 100 баксів.

-20 водіїв відповіли, що ніколи не стикаються з орфографією і, на підтвердження цього факту, сунули інспекторові під ніс посвідчення, а вчених посилали по матері.

-10 водіїв відповіли, що спочатку їм треба зателефонувати  адвокатові аби точно довідатись, яке максимальне покарання передбачено за орфографію

І лише одна людина під кінець опиту чесно запитала: "А що це таке - орфографія?". Чесною людиною виявився сам інспектор ДАІ…

х       х       х

 

ТоргівлЯ по-чернівецькі

 

Ми з вами – чернівчани – приречені торгувати, на заздрість навколишнім містам  і селам. Бо вже 600 і один рік юрмимось на перехресті торгівельних шляхів з північно-західної Європи на Балкани і в Туреччину.

Перші письмові згадки про нормальні місця містять відомості про собори та університети, у нас – таке: «У Чернівцях вози не перевіряти, достатньо того, хто купець завіряє, що він не має заборгованого товару: куниць, срібла, воску та добрих коней місцевою породи Від воза з рибою платиться також мито, також як і від остальних».

Минуло вже більш ніж пів тисячоліття, а ми все платимо і платимо мито… Бо пів міста працює на різних митницях, а друга половина через них їздить. Виграє від цього майже ціле місто, яке, не чекаючи милостей від держави, годує само себе. А також митників, прикородонників та іншу надбудову. Нічого не поробиш: прикордонне розташування зобов‘язує.

Коли на початку австрійської доби герцог Карл фон Енценберг запросив сюди купців з усієї Австро-Угорщини для того, щоб вони допомогли розвивати торгівлю, він явно гадки не мав, що ті лишаться назавжди. І по сьогодні у Чернівціях, хто не гендлює, той не їсть. Точніше, їсть, але не часто, п‘є, але не коньяк.

Ще наприкінці 70-х у культових кав‘ярнях Чернівців тусувалися творці і фарци. Сьогодні велика частина  тусувальників відвалила за кордони. Там вони перестали творити і фарцювати, а зайнялися справами більш серйозними – пашуть з ранку до ночі на ударних будівлях капіталізму.

Тому, життя поступово сповзло униз, до Пруту, де розкинувся широко Калинівський ринок – мегагендлярське юрмище часів та народів. Останні 15 років, відчуття – Чернівці сонні, спорожнілі, а на Каліні життя б'є ключем. Кого по голові, кому – в голову, кому ще куди.

Ринок постав з масового човникування на початку 90-х, коли СРСР вже не стало, а Євросоюзу ще не було. Вчорашні іженери і викладачі вузів, загнавши куди подалі інтелігентські рефлексії, їздили до Польши і Румунії, де пластикові скатерті і праски обмінювали на заслинені злоті і леї, які потім перетворювалися на зеленуваті портрети американських президентів. Потім, долаючи сором, вийшли на місцевий ринок, та так там і залишилися…Сьогодні, це місто у місті, в якому своя неповторна вдача та гумор.

- Юбка файна, але чому така дешева?

- Бо дизайн – фешн, а тканина – дрек*…

-  А що це – дрек?

- Соромно не знати – відома німецька фірма «Дрек мит Фефер»**!

А якщо ви захочете позичити сто гривень у баби Домки, яка продає насіння біля ринкового офісу «Приватбанку», то вона скаже вам, що в банку їй повідомили по секрету: навіть маленький кредит може перетворитися на велику дупу…

Коротше, істина проста – базар годує, поїть і вдягає місто.

Декому це не подобається. Мовляв, місто-естет, місто-свято, якому присвячували вишукані есе, спростилося, перемістившись на базар майже цілком. Залишки колись гордої чернівецької інтелігенції звично морщать ніс – торгаші, споганили місто, наліпили свої ментально-торгашеські фасони, вбилі-зарізали високу культуру… Коли запитуєш, про яку культуру йдеться, мало хто пригадає містичні осяяння Целана, неквапливу прозу Рози Ауслендер або станси Альфреда Маргул-Шпербера. Зате, захлинаючись від ностальгії, розкажуть, як провінційна публіка заповнювала щовечора Кобилянську… Чи варто ностальгувати за плітками, чутками та іншими мансами-романсами? Доки гендлюємо – живемо, а доки живемо – є шанс, що висока чернівецька культура повернеться! А куди ж їй дітисЯ?

 

*Дрек (ідиш) – лайно

**Дрек мит фефер (ідиш) – лайно з перцем

х       х       х

ЧЕРНІВЕЦЬКІ МІФИ ТА ЛЕГЕНДИ

 

Дехто закидає сучасним чернівчанам, що до європейської цивілізації старих Чернівців вони, мовляв, абсолютно непричетні. Мовляв, австрійці, будуючи європейське місто, спирались на давньоримську традицію - пріоритет розвитку міст при нехтуванні, водночас, сільською провінцією. Тому, мовляв, жителі навколишніх сіл практично не відчули благотворного впливу європейської цивілізації.

А оскільки результатом воєн, катаклізмів і міграцій ХХ століття стала повна зміна міського населення, то велика частина нинішніх чернівчан - нащадки навколишніх селян, колись не включених до європейського дискурсу.

Цей ворожий емігрантський поклеп, вигаданий агентами ЦРУ в таємних підвалинах Тель-Авіву, легко спростовується чернівецькими міфами та легендами, стародавніми та більш сучасними.

І хоча йдеться в легендах про загальнолюдські одвічні пристрасті - заздрість і ревнощі, кохання і марнославство, пихатість и шляхетність – вони переконливо доводять: предки сучасних чернівчан ще в середні віки були найсправжнісінькими європейцями…

 

Новорічна

 

Новорічне свято святкується в наших краях так давно, що обросло місцевими міфами, легендами й забобонами. Один з них – примара стародавнього безхатченка, яка з‘являється у новорічну ніч під ялинкою на Соборній і наводить жах на неслухняних дітей.

Ця історія, кажуть, трапилася у темне чернівецьке середньовіччя. Мешканець лісової хатинки на місці нинішньої Театральної площі Ганс Нагірняк погано привітав з Новим роком герра Василя Шизмайера, чи то кума, чи то фіна місцевого бургомістра. За це бургомістр приплатив місцевим екстрасенсам, які викликавши з лісу чаклунів, спільними зусиллями прокляли нечемного Ганса на вічні скитання. З того часу безпритульна гансова примара не дає розслабитися чернівецьким малятам, заставляючи їх ретельно вчити вітальні слова та віршики.

Підступний же бургомістр розплатився з екстрасенсами, відваливши їм «куниць, срібла, воску та добрих коней місцевої породи», сказано у відомій середньовічній грамоті.

 

 

Щастя

 

Чернівецькі уявлення про щастя найбільш проявляються у відомій міський легенді. Колись, чернівецький міщанин Думитру Бармалеу рушив до далекої Італії з маминим рушником і підковою, знятою з дворової шкапи Фрозинки. Все це знаряддя, здавалося, провіщало йому вози небаченого щастя на заробітках. Однак, Думітру обікрали в передмісті Мілану, і він змушений був деякий час безпритульно вештатися, ночуючи у гондолах Венеції. Щастя повернула тяжка праця на сіньора Піндоса NOKIA (скорочено - Піноккіо). В його саду чернівчанин Думитру за допомогою лопати, кирки та вигуків:

 “Santo sacramento!”,

“Maledetto diavolo!”

“Duti futi cinc (чинч) minuti!»

а також

«Мать твою на Панській вулиці!», викопав скриню із золотом, діамантами, флоринами і цехінами.

На самому дні скрині лежали… рушник Думитрової мами та підкова шкапи Фрозинки. Так щастя повернулося додому…

 

 

Добро

 

Австрійців у Чернівцях зустріли добром і добром же проводили через сто з гаком років, лишивши себе усе добро, австрійцями побудоване. Добро австрійське лишилося у вигляді чудової європейської архітектури, слова «файно», і парку Шиллера за австрійським театром. У спадщину сучасним чернівчанам лишилося також єврейське добро – у вигляді вулиць Шолом-Алейхема, Штейнбарга і Сіді Таль, звички відповідати питанням на питання та калинівських торгівельних навичок…

Старі чернівецькі легенди оповідають як в наших краях добро завжди перемагало зло. Так, згідно легенді, приблизно 150 років тому, міщанин Арсеній Бейцуняк висувався на бургомістра і проголосив своєю програмою творити добро. Програма обіцяла захищати добрих чернівецьких торговців, підприємців і дівчат легкої поведінки від злих митників, податковиків та австрійських жовнірів. Арсенію протистояв дехто Франц Байдикобитко, який обіцяв створити зле митникам, податковикам і жовнірам. А саме – заборонити їм оподатковувати митом торговців, підприємців і - найзліше - заборонити навіщати дівчат легкої поведінки. Незважаючи на фактичну тотожність передвиборчих програм кандидатів, вказані дівчата проголосували все ж за доброго Арсенія, і їхні голоси виявилися вирішальними. Свій вибір дівчата пояснили, тим, що зла жовнірам не бажають, а потребують лише обмеження їхнього надмірного рукоприкладства. З того часу ексклюзивне чернівецьке добро впевнено панує у місті…

 

Заздрість

 

Чернівецькі заздрощі завжди виступали своєрідним двигуном історії та місцевого прогресу. Так, у ХІХ столітті, як розповідають автохтонні міщани, чернівчанин Петро Дубогриз міцно позаздрив сусідові, який звів хату на піввершка вищу ніж у нього. У результаті Петро написав листа цісарю, в якому вимагав затвердити для міста певні будівельні норми. Цісар доручив розглянути пропозицію спеціалістам, ті захопилися, почали долучати до чернівецького будівництва архитекторів-митців світового рівня. Таким чином, маємо те що, маємо – унікальне місто з поєднанням всіх відомих європейських архитектурних стилів, місто яке знавці звуть «маленькім Віднем», а пересічні міщани – «маленьким Парижем». Вочевидь, паризьке порівняння більш лестить їхньому марнославству…

Міфологія чернівецьких заздрощів надзвичайно різноманітна. Легенди розповідають – чернівчани  так заздрили будь-якому бургомістрові і членам його родини, що під час виборів до магістрату завжди голосували проти всіх. Після чого чисельні куми, свати та фінИ бургомістра змушені були при невірному оствітленні лучиною довгими зимовими вечорами сидіти у напівхолодних виборчих дільницях, ретельно переписуючи пір‘ями передвиборчі бюлетені.

Згідно іншим легендам, у підвалинах старих чернівецьких будинків таяться незчисленні скарби. Їх ховали туди заможні чернівчани від сусідського пристріту. Сусіди ж наймали екстрасенсів, які звалися тоді колдунами, аби енергетично зазомбувати тих, хто насмілився об‘їхати їх у майнових питаннях.

 

 

Похмілля

 

Кажуть старі люди, що Турецьку криницю викопали первісні чернівецькі міщани Василь, Аурел та Хаїм які прокинувшись вранці після довгого січневого святкування вирішили долати похмілля за допомогою фізичних навантажень. Оскількі похмільний синдром спричинив деяку бестолковість та нелогічність рухів копаючих криницю, оточуючі (яким, утім, теж у голові шуміло) нервово обзивали їх "турками царя небесного". Так у народній пам'яті міста криниця лишилася "турецькою"

Криниця собі, як криниця, все в ній на місті - на відміну від відомої Пізанської башти, яку будівельники теж зводили з похмілля, а самих будівельників обзивали не менш круто - спогади про це збереглися у назві споруди та у куті її нахилу...

У старих Чернівцях похміллю приписували магичні та надприродні властивості. Згідно давній чернівецькій легенді дехто Ионел Понадпрутський, якого пізніше назвуть буковинським Нострадамусом, прокинувшись з тяжкою головою, ясно і чітко прозрів майбутнє. Там, двурогі механізми страшного вигляду пересувалися без коней, а в них було набито людей як оселедців у бочці. Ионел перехрестився - йому здалося що це вислизнули з лісу рогаті ТРОЛІ - з того часу, машини звуть ТРОЛЕЙбусами. У доказ пророцького видіння Іонела на старому дубі в Цецино існує зроблений ним стародавній малюнок чогось схожого на чеський тролейбус 70-х років. Щоправда, злі язикі стверджують, що малюнок нашкрябали в ті самі 70-ті п'яні чернівецькі школяри Вася і Бася...

 

 

Тетянин день

 

Чернівецьке святкування дня святої Тетяни має свою, автохтонну міфологічну основу. Як розповідає легенда, місцева міщанка Тетяна Гуцул працювала сестрою милосердя у першому чернівецькому шпиталі. В січні, коли хрещенські морози, як ведеться, накривали місто з головою, і ожеледиця, яку на Буковині традиційно звуть сракопадом, спричиняла чисельні травми чоловікам, жінкам та коням, Тетяні, звичайно, прибавлялося роботи. Добросердечній та благочестивій сестричці було настільки шкода травмованих, що вона постійно плакала. І сталося диво: солена ріка Тетяниних сліз витекла на вулиці міста і роз‘їла товстий прошарок льоду! З тих пір чернівчани святкують Тетянин день як свято перемоги добра і щиросердного жалю над жорстокою стихією місцевих сракопадів…

 

 

Масляна

 

Одного разу, у Масляну, чернівецький мешканець Дьордій Шмундодер зібрав родину і поїхав до тещі на млинці. Дорога до тещі вела через покинутий млин, куди Дьордій заїхав перепочити. У покинутому млині Дьордію з‘явився дехто у чорному, який сказав: «Приїдешь до тещі – перший блін не бери, помрешь». Дьордій не надав належного значення грізному застереженню – він поважав свою тещу і не вірив в її, буцімто, підступність та спроможність зробити йому зле. Такі тоді чернівчани були наївні люди.

Приїхавши до тещі і почоломкавшись зі старіючою, але все ще привабливою мамою дружини, Дьордій усівся за стіл, із задоволенням передчуваючи смачний млинцевий бенкет.

Незважаючи на попередження темних сил, він схопився саме за перший млинець. Раптом на стол скочив тещин котик Муркотелло і вихопив млинець прямо з рота вуйка Дьордія. Тут сталося непоправне: млинець став котику комом у горлі, і Муркотелло, жалібно мяукнувши, випустив духа…

Потім була поліція, слідство і суд, засудження підступної баби за спробу отруїти зятя, розподіл майна і такі інші нудні побутові речі.

А пам‘ять про героїчний вчинок котика Муркотелла лишилася у народних прислів‘ях. «Не все коту Масляна, блін!» - кажуть чернівчани. Або: «Першій блін – комом!». І хитро так, загадково примружуються…   

 

 

Кордони

 

Розповідають, що за австрійських часів старий чернівецький митник Валеріан Погранеску зупинив вантаж місцевої макової соломки, який через Новоселицю везли до Росії зловмисники Василь Наркица та Домка Думкопф. Зазвичай, Василь з Домкоу провозили наркомак зі свого шипинського городу до російського Хотину, де під стінами фортеці вимінювали його на товари першої необхідності китайського виробництва. Далі макова соломка рушила до Кам‘янець-Подільського, а звідти – на Житомир, Київ, Москву і Санкт-Петербург. Пізніше Ленін називав її «опіумом для народу», вочевидь, переплутавши запахи маку і ладану…

І того разу буковинська пара везла маковий врожай, але митник Погранеску виявився пильним, і зірвав лижника з візерунками, що прикривав мішки з маком. Василя з Домкою було заарештовано та закрито у каталажці на площі Австрії (колишня Радянська), а Валеріан отримав почесну цісарську відзнаку. Хоча злі язики подейкують, що Валеріан був сусідом Василя і Домки і помстився за витоптаний василевими свинями город…   

 

Рецепти гарного настрою

 

               Чернівці здавна пропонують світові свої ексклюзивні рецепти гарного настрою. Історично це склалося тоді, коли місцевий бургомістр Петро Заратумба видав наказ, в якому, зокрема, говорилося: «Усі чернівчани мають завжди перебувати в доброму гуморі і посміхатися один одному. За невиконання наказу – штраф у розмірі вартості одного коня, або двох свиней, або 8 качок. За злісні неодноразові порушення даного наказу – 30 ударів батогом публічно, на Центральній площі». Останній вид покарання свідчить про те, що бургомістром керувало не лише цілком зрозуміле бажання поповнити міську казну, а і міркування цілком принципові. Втім, подальшій історії міста невідомі випадки публічного покарання городян на Центральній площі, то ж рецепт, вочевидь, виявився дієвим. Особливо захоплювався ідеєю бургомістра Заратумби філософ Фрідріх Ніцше, коли перебував у наших краях. Він навіть написав книгу: «Так казав Заратумба. Рецепт гарного настрою». Однак, у пізніших редакціях підзаголовок про «рецепт» кудись зник, а Заратумба перетворився на Заратустру. Хай це залишиться на совісті видавців…

               Інша легенда по-іншому пояснює повсякденну доброзичливість і гарний настрій чернівчан. Це пов‘язано з кавою. У старі часи, напий, який прийшов з таємничого Сходу, у наших краях суворо забороняли. Бо вважали, що кава відволікає ченців від молитви, а доброчесних громадян схиляє до непотрібних і небезпечних дискусій про політику. Але чернівчани, яким вже довелося скуштувати смачного напою, дуже без кави нудьгували. Тож звісно – який може бути добрий настрій без чашки міцної коричневої рідини? І тоді чернівчани повстали проти кавової заборони. «Кавовий бунт», єдиний в історії, привів до велелюдних майданових протистоянь, де натовп обурених громадян скандував: «Ка-ви! Ка-ви!» І заборону було відмінено. Що виявилося кроком мудрим і далекоглядним – сьогодні чернівчани, які п‘ють каву в чисельних міських кав‘ярнях, як ніколи далекі від будь-якої політики.  

               Бо кава нині - запорука гарного настрою. Її можна пити і у веселій компанії, і за тихою бесідою. І сучасні Чернівці асоціюються з легендами і міфами, які творяться за філіжанкою міцної чорної кави…

 

Відьми

 

Історія появи відьом на чернівецькому небосхилі сягає темного середньовіччя. Якось, чернівецький міщанин Іоганн Бовдуряк добряче вдарив з колегами по самогонці виготовлення відомої місцевої професіоналки Домни Алкозельцер. Повертаючись додому добряче напідпитку, пан Бовдуряк ще на подвір‘ї відчув: у хаті причаїлося щось надприродне і малоприємне. Підозру викликала відсутність біля порогу звичної метли, аби очищати ганок від снігу. Лише Іоганн ступив до хати, миттєво дістав мітлою у лоба та втратив свідомість. Залишками втраченого зору Бовдуряк встиг помітити жиночий силует, відлітаючий верхи на метлі. Наступного дня з‘ясувалося, що подібна містика спіткала вдома кожного з Іоганнових колег по пляшці. Тобто, саме тоді небо над містом наповнилося літаючими на метлах відьмами. І таке повторювалося неодноразово. Однак це не зупинило ані споживачів Домчиної самогонки, ані саму її алкофабрику, яка продовжувала працювати чітко, як годинник над ратушею…

Чернівецькі міфи та легенди багато розповідають про витівки місцевих відьом. Ось, наприклад, легенда про міщанку Марго Хоменко, яка мешкала на самоті десь у районі нинішньої Калічанки. На її паркані постійно з‘являлося слово з трьох літер, яке ніхто ніколи не міг зтерти. Як ні старалися це зробити місцеві комунальні служби, а слово з‘являлося знов і знов, і з містичною впертістю горіло-палало червоним неоном. Сусіди злякано шарахалися від Маргового паркану, несамовито хрестилися на нього, а слово продовжувало своє нечисте буття. Слово це соромно вимовляти й по сьогодні, але заради наших слухачів ми порушимо це табу: містично палало на паркані у Марго слово з трьох літер… «ВІЙ»! Тоді і з‘явилося в Чернівцях стійке словосполучення «ВІЙ МАРГОВИЙ». З часом, шляхом багатьох перекручень фольклорного штибу, воно перетворилося на ХРІН МОРЖОВИЙ і в такому вигляді дісталося сьогодення…  

 

Шкідливі звички

 

Шкідливі звички були притамані чернівчанам з незапам'ятних часів. Однак, коли австрійці ввійшли до краю наприкінці 18 сторіччя, їм здалося, що місцеві шкідливі звички набагато шкідливіші за австрійські. Тому наказом генерал-губернатора буковинцям заборонили самогонку, сало, мацу, мамалигу і колупатися в носі. Замість цого вводилися шнапс, коньяк, кава у порцелянових філіжанках, ментолові папіроски, шампанське і публічні будинки.

Нововведення чернівчанам в цілому сподобалися, але навіть засвоївши новітні європейські манси, міщани таємно продовжували зберігати вірність автохтонним народним шкідливим звичкам. Так сформувалася ексклюзивна чернівецька культурна суміш – зазвичай, пересічний чернівецький бюргер, хлопнувши потайки стакан самогонки, закусивши його канапкою із маци і мамалиги з салом, закурював папіроску і прямував до публічного будинку, де споживав коньяк, шампанське і каву, а потім займався любов‘ю, водночас колупаючись у носі.

Шкода здоров‘ю подвоювалася, але культура вигравала. Як завжди…

Шкідливі чернівецькі звички відображені у народних легендах. Одна з них оповідає як місцевий житель Фотій Прошмурдяк полюбляв у туалеті читати газету «Черновіцер цайтунг». Мешкав він на Роші, тож туалет був дерев‘яним і стояв на городі. Дружина Фотія Петруся вважала цю звичку шкідливою, бо боялася, що коханий ненароком відморозить собі чоловічу гідність. А перспектива не гідного подружнього життя Петрусю не влаштовувала аж ніяк. Тому вона всіляко намагалася відвадити чоловіка від читанні на очці. Але марно – Фотій вперто не бажав читати поважний часопис в іншому місті.

Тоді у відчаї Петруся кинулася до магістрату і донесла на чоловіка – мовляв, Фотій винен у державній зраді – використовує для туалетних потреб портрети цісаря, ерцгерцогів та бургомістра, які друкуються у газеті. Фотія заарештували і відправили гноїти си у віденських казематах. А нерозумна жінка Петруся билася в істериці, бо зберігши чоловікову гідність у штанах, лишилася самого чоловіка. А разом з ним і штанів, і гідності…

 

Брехня з чернівецьким акцентом

 

У середні віки в Чернівцях брехали в рамках загальної норми. А коли хтось з місцевих занадто захоплювався процесом і брехав щось на кшталт: «Бачив, як дідько з рогами, копитами, вкритий мохом і цапиною шерстю щосили ґвалтував русалку в очереті на березі ставка», то, зазвичай, йому не вірили. Тому, що очерет росте не на березі ставка а вже у воді, до того ж ґвалтувати ставкову жительку неможливо через особливості її, русалчиної, будови. Почувши таке співбесідник викрикував оповідачу: «Брешеш!», на що той відповідав автоматично: «Паршиву сучку почешеш!», і всі досить мирно сміялися…

Австрійці принесли у забуті Богом Чернівці європейську цивілізацію, а разом з нею різновид брехні як мистецтва. Вони вчили, що брехати можна лише коханій жінці і поліції, а решті треба говорити правду. З появою часопису «Черновіцер цайтунг», брехня стала літературно обробленою і зветься «пропагандою». Так і живемо, відтоді…

Про мистецтво справжньої чернівецької брехні оповідають легенди. Кажуть, одного разу, місцевий інтелігент Троян Растратій з метою видурити кредит в одному з чернівецьких банків вигадав цілу історію. Ніби то, його дядько емігрував колись до Америки, там розбагатів, постачаючи на південні плантації зерна чернівецької кукурудзи. Тепер він помер, але лишив заповіт – всі гроші, нерухомість у Флориді та Каліфорнії, землю у Вірджинії, а також двох чорношкірих рабів Базиля і Розину залишає у спадок племінникові Трояну. Щоправда, лише за однієї умови: племінник має володіти великим кукурудзяним полем на Буковині. Троян пропонував банку наступну схему: він отримує кредит, купує землю у Шипинцях, висаджує кукурудзу. Потім вступає у права наслідування, і, заволодівши дядиною спадщиною, повертає кредит. Поручителями виступали чорношкірі Базиль та Розина, які ніби то приплили в Чернівці, подолавши океан. Співробітник банка щось запідозрив, тишком викликав пожежників, і велів їм несподівано облити «рабів» зі шлангу. Фарба змилася і замість заокеанськіх рабів Базиля і Розини, всі побачили місцевих мешканців Василя і Фрозину, які числилися у розшуку за крадіжку сусідських курей. Злочинців на чолі з Растратієм відправили до тюрми, де піддали «цісарським тортурам», про які пізніше пафосно оповів Іван Якович Франко…

 

Ревнощі

 

Найромантичніша з міських легенд розповідає про чисте кохання міщан Петра Дубогриза і Домки Файнмедхен. Вони любили один одного так файно, що парою милувалося все місто. Але коли вони побралися, Домка почала приділяти багато так уваги господарству – городу, свиням, куркам, качкам, що Петро відчув себе ситим – але покинутим. Нестача уваги з боку заклопотаної господині призвела до трагічних наслідків. Петро порепав город, порізав свиней, усю домашню птиці та навіть собаку Сірка та й котика Мурелла. Коли він оговтався і усвідомив, що накоїв то зрозумів – скандалу з Домкою, яка мала от-от повернутися з Пруту, де прала його труси та носки,  не переживе. Петро вбив себе, написавши попередньо на стінці оселі – «Домко, я тебе кохаю, це ВСЕ ДЛЯ ТЕБЕ!»

Кохання

 

Найкрасивіша чернівецька легенда розповідає про місцеве трагічне кохання юної пари майже за Шекспіром. Два сімейні клані – Монтюки з Кицманя та Капуленки з Новоселиці люто ворогували через невирішеність питання в кого на подвір‘ї більше свиней. Молоді школярі, Рома Капуленко та Юля Монтюк покохали одне одного до нестями. Вони посварилися з батьками і почали жити самостійно, орендувавши для цього кіоск на Калині – вдень торгували, а вночі – жили і кохалися. Однак, з таким станом речей не могли змиритися ані Монтюки, ані Капуленки. Вони підкупили калинівських контролерів, і ті почала гнати молодят з кіоску, аргументуючи це тим, що діти мають ходити до школи. В знак протесту Рома і Юля підпалили себе, разом із нещасливою торгівельною точкою. Ця подія призвела до низки стихійних мітингів проти продажності контролерів і корупції взагалі, які, однак, швидко захлинулися. Як і усі революції в наших краях. Пам‘ятник закоханим мали встановити у центрі міста, однак замість цього встановили пам‘ятник Францу-Йозефу. Імператора вшановано, тепер закохані чекають своєї черги…

 

Мистецтво і спорт

 

Поєднання спорту та мистецтва у Чернівцях відоме з давніх давен. Кажуть, це почалося ще у середні віки, коли одного ранку чернівчанин Октавіан Загрубелло, посварившись із дружиною, кинув в неї молоток, водночас співаючі «Ой, на горі два дубки…». Жінка ухилилася, а молоток долетів від Садагури до Чагору. З того часу у Чернівцях – де спорт там і мистецтво. Бо грають у футбола та співають (і те, і те  за гроші) в одному місті – на стадіоні «Буковина»

 

Сусіди

 

Коли наприкінці 18-го століття австрійці увійшли до краю, то були вражені саме толерантністю і добросусідством місцевих мешканців. Не лише сумішшю народів – даків, волохів, русинів, євреїв, татар, вірменів, які мирно співіснували і завжди знаходили спільну мову. А й тим, що жабу до сусідського супу у Чернівцях кидали приблизно в 10 разів рідше аніж у Тюрингії, Саксонії та інших Баваріях. З того часу багато що змінилося, і сьогодні сусіди для чернівчанина не найприємніша частина людства, однак вікова школа мирного співжиття даром не минула – якщо курка Петра попаслася в огороді у Івана, Іван не репетуватиме. Навіть, похвалить Петрову курку за спритність. Через кілька днів Петрова курка якимось дивним чином віддасть кінці, і все закінчиться до обопільного задоволення…

Розповідають, що чернівецькі євреї почали масово виїжджати, коли містом пішли чутки, про те, що сусіди готують погроми, лише тільки закінчиться радянська влада. Коли євреям говорили, що радянська влада не закінчиться ніколи, вони відповідали, що це є друга причина їхнього від‘їзду. Взагалі, у Чернівцях єврейські погроми – це міф, який ніколи не ставав реальністю. Як і будь-які інші міжнаціональні розборки.

Колись у старих чернівецьких двориках сусіди святкували разом дні народження, весілля, хрестини та обрізання. Всі знали все про всіх, та жили однією сім‘єю. Сьогодні це виглядає як міф, але це – суцільна правда, на відміну від міфічних погромів…

 

 

х       х       х

 

 

Дворики як чернівецький міф

 

Відомі міста, великі і стародавні, розрізняються міфами. Міфи творилися століттями, складаючи деталі і характерні особливості кожного міста в неповторну мозаїку. Париж - Монмартр, д'Артаньян, Лувр, любов. Лондон - Біг-Бен, Шерлок Холмс, туман. Мадрид - Веласкес, Сервантес, корида.

Чернівці - не гірші і не кращі за ці міста, але туристичною Меккою стати їм лише належить. І міфу Чернівців лише належить скластися.

Можливо, це буде – Кобилянська, резиденція, дворики. А може - Пауль Целан, Кобилянська (вулиця), Театралка, дворики. Не виключено, що - П'яна церква, Ратуша, будинок-корабель, дворики. У будь-якому випадку, без двориків - ніяк. Бо вони вже є невід'ємною частиною майбутнього чернівецького міфу.

Тому, що душа міста - не в широких проспектах і бульварах, а там, в унікальних чернівецьких двориках. Де галасливою весною травичка упевнено пробивається крізь порепану бруківку, з вікон лине чудовий аромат смаженої риби, а запорошені пилом щербаті сходи ведуть до таємничого підвалу. Де хлопчикові з єдиної в будинку інтелігентної сім'ї набридає зубрити французькі дієслова, і він, стрімголов, мчиться по сходах униз, до запаморочливої свободи дворика. Де українська, російська, румунська і ідиш злилися в колоритний суржик і складають французькій мові серйозну конкуренцію.

Там чекають хлопчика ті, хто французьку не вчить за визначенням. І не пише шкільні твори за п‘єсами "Вишневий сад" і "Дядя Ваня". В них є справи більш серйозні - в саду дядька Вані вже дозріли вишні, а вишня вкрадена, як відомо, найсмачніша і найсоковитіша. Літо у розпалі, потрібно встигнути пообливати один одного "колонською" водою з вуличних колонок і поганяти босоніж по кусючій чернівецькій бруківці. Взимку вони продовжать котитися по нахилу, вже на санчатах, по дорозі обстрілюючи сніжками дозріваючих однокласниць.

Вони, діти чернівецьких двориків, рідко отримували в школі високі оцінки - частіше потрапляли в міліційні протоколи. Їм були по цимбалах піонерія, комсомол і партія, але вони зростали людьми. Пройшовши сувору школу життя у двориках, виходили на вулиці та площі міста і світу. Серед них - комп'ютерники в Хайфі, дантисти в Берліні, артисти в Москві і в Лос-Анджелесі. Серед них - народні артисти, народні депутати, народні герої. Причому, різних народів.

І вони, чернівчани, розкидані світом – теж складова частина чернівецького міфу. Тому, що ввібрали душу міста у двориках дитинства…

 

x   x   x

 

ЧЕРНІВЦІ ПОНТОВІ

 

Мене виховували дід і бабуся - люди класичної культури. Такого рівня класичності та консерватизму вже багато років не зустрінеш. Дід визнавав МУЗИКОЮ виключно классику, а радянську естраду нашого дитинства - Пьєху, Магомаєва, Татляна, вважав вульгарністю, яку соромно слухати вихованій людині. Такої ж думки він був про джаз. З трьох років саджав мене біля радіоли і примушував слухати Моцарта, Баха, Бетховена.. Я ненавидів їх, відкрив для себе привабливість класики лише років в 25..
           А в цей час, в Чернівцях мого дитинства з кожного другого вікна звучали одеські нехитрі пісеньки. Ті ж мотиви линули з ресторанів по вихідних, разом з фрейлехсами - "Лимончики", "Жил на свете Хаим", "Поспели вишни".. Це так гармоніювало з колоритною російсько-ідиш-румунсько-украинською промовою наших двориків, куди я в дитинстві втікав від дідових уроків французької та класичної музики..

У 3-4 класі, зачувши з якого-небудь вікна мотив "за Одесу", я міг годинами стояти під ним, поки там не закінчувалася бобіна..

Тому я люблю дворові та вуличні пісні і з задоволенням їх складаю...
Мені завжди здавалося несправедливим, що у вуличному пісенному фольклорі немає Чернівців - колориту, особості, - чим ми гірші за Одесу?

Схоже, це і стало мотивом до створення мною пісень "за Чернівці", стилизованих під дворовий фольклор.

Здалося мені, що і цій книзі не завадить трохи «чернівецького шансону»…

 

 

Чернівецькі фасони

 

У нас не просто місто – собори та майдани,

У нас такі тут манси – сховатися Москві!

Ми троха всі – євреї, ще троха – молдовани,

А згодом – українці із клепкоу в голові!

У нас не просто люди, у нас усі - персони!

І кожен має фішку та модний прибамбас -

Йдемо крізь забобони і ліпимо фасони,

Неначе фон барони, що тут жили до нас!

Які, панове, Рими та ЛондОни,

І гонорові львівськії фінти:

У нас тут чернівецькії фасони,

Конкретно буковинськиї понти!

Іду по Кобилянський, ось на веранді - кава,

Сидять круті місцеві, їм паралельно вже,

Їм євро як папірчик, їм бакси – як забава -

Крутіше їх лиш яйці, що в вуйка Фаберже!

А поруч з ними дами – каміння, ноги, бюсти,

Палають очі, наче - Новодністровська ГЕС,

В прикидах італійських, пахнючі – по франзуськи,

І коштують як модний нульовий Мерседес

У самий розпал літнього сезона

Балдіють на веранді як коти.

Так ліплять чернівецькії фасони,

Кидають буковинськиї понти!

А бакс росте угору і рветься поза грати,

А нам на це плювати, ми ліпимо фасон -

Ніде нема роботи, але купити хату

Дорожче ніж в містечках Торонто і ЛондОн.

14 будинків один лужанський Вітя

Купив у подарунок дружині за лаве,

Утім, обідно Віті, що Домка з Коровії

Купила 18, і в кожнім – не живе!

Якій тут Коперфілд, атракціони,

Рокфелеру пора до дому йти,

Бо ж звідки їм збагнути ці фасони,

Врубитися в такі тонкі понти!

Сьогодні ми з Маричкоу по вулиці пройдемся

Закупим супермаркет, шампанського на всіх,

Удвох стрибнем у гречку, конкрєтно відірвемся,

І підем в синагогу, щоб там списали гріх!

По Головній проїдем на мерсику миттєво -

Повсюди – євротури, і євробардаки,

В домах – євроремонти, в матрацах – пачки євро,

Ото ж ми у Європі – в натурі, чуваки!

Відкриті європейськиї кордони,

Нам по фіг їх канали та мости:

Ми ж ліпим чернівецькії фасони,

Кидаєм буковинськиї понти!

 

х       х       х

 

Мурка по українськи

Прибула до Львова банда дуже моцна,
Банда буковинських шахраїв.
В банді була Мурка, дівка з Черемошу,
Увесь Львів її очима їв.

Банда підробляла долари та центи,
За велику риночну ціну
Банда продавала «Мальборо» і «Кенти»
Із травою замість тютюну.

Раз пішли на справу я та Рабинович,
Рабинович випить забажав,
Чому ж бо не випить бідному єврею,
Як не має термінових справ.

Випить, бодай, випить, але ж випить і поїсти!
Ми зайшли у файний ресторан,
Там сиділа Мурка у шкіряній спідниці,
Де дробом був ладований наган.

Щоб се не лякати, мусимо втікати,
Вирішили помсту їй вчинить:
Гей, на темнім розі, майже в синагозі,
Вирішили Мурку ми убить.

«Мурко, моя Мурко, міліцейська курво,
Чи то ж я тебе не одягав?
«Ватру» й «Верховину», та й «Політ» і «Приму»,
Чи я задля тебе не вкрадав?!»

Рабинович стрілив, стрілив – не поцілив,
І поцілив трішечки в мене…
Я лежу в лікарні, а весь розшук карний
З Муркою гуляє «прі лунє»!

 

х       х       х

Буковина

Буковина – рідна мати,
Не вкрадеш – не будеш мати,
А не будеш мати – хліб не купиш в шопі.
Годі владу матюкати,
Теба їхати шукати,
Заробляти гроші кляті у Європі.

Ми пішли на всі чотири,
Погуляли, тири-пири,
По світах пошелемендались, сараки,
Попахали в тих європах,
Поблукали по секс-шопах,
Заробляли, але, видно, все до… фєні.

По заграницях прогулялися, дай Боже,
По всьому світі буковинським духом віє,
Хеллоу, Британія, бонжур, паризькі бОмжі,
Буенас диас, португальськії повії!

Європейські автомийки
Нам башляли дві копійки,
Ми ж робили, не розводячи бодягу,
Тож від Рейну до НємАна,
Знають нашого Івана -
Топорівського міцного чолов‘ягу.

Гриць тинявся у Парижі,
Із Берліну мазав лижі,
В Амстердамі мив посуду у китайців,
В Барселоні і в Мадриді,
Працював биком в корриді,
Матадори протикали йому… боки.

По заграницях прогулялися, дай Боже,
По всьому світі буковинським духом віє,
Хеллоу, Британія, бонжур, паризькі бОмжі,
Шалом алейхем, тель-авівськії повії!

Скільки було паханини,
Пик побитих, стрілянини,
Скільки було італійок та полячок!
З заграничного дурдому
Повертаємось додому,
Заробивши кучу євро і болячок.

Дома – не відпочиваєм,
Нас кохають – ми крєпчаєм,
Силу новую знаходим в тому гарті,
Та нехай собі як знають,
Божеволіють, конають,
Ми ж – шануймося, бо нині – цього варті!

По заграницях прогулялися, дай Боже,
По всьому світі буковинським духом віє,
Хеллоу, Британія, бонжур, паризьки бОмжі,
Буенас диас, португальськії повії!

 

х       х       х

 

Італія

 

Мав веселу, файну жінку Галю я,

Жили без бабла і без журби.

Нам сказали: десь там у Італії

Дуже наші ціняться бабИ

 

Їй набридли рванії сандалії,

Вбогі плаття, хлам і тарарам -

І рвонула Галя до Італії

Мити дупи літнім пердунам

 

Італія, Італія, Італія,

Фієста, свято, сонце і тепло

В чужих руках твоя сьогодні талія,

І все через  проклятеє бабло,

Італія, Італія, Італія,

Співають: «…море ми, аморе ми»,

Чого ж ти, Галя, кинула Віталия,

І шо, бля, бабки робля із людьми!

 

Хто звалив в Ізраіль, хто – в Германію

Не знайти початків та кінців.

Сиджу я на Тралці в «Кавоманії»,

Каву п‘ю з елітоу Чернівців

 

Поки проясняємо детально ми

Хто наслав нам грип і карантин -

Галя там гуляє по Італії,

По домах багатих буратин!

 

Пашуть Ауріки, Домки, Юлії

По європах, і не хочуть взад.

Спонсор Чернівців – то «Вестерн Юніон»,

Й троха ще Калинівський базар

 

З-за кордону мало хто вертається,

Хоч і там не мед і не фонтан.

Місто поступово підіймається,

Й на шляху втрачає городян…

 

Торбинка

Автобус тихо їхав на Путилу,
Дрижав мотор, і колесо рипіло,
Уже прийняли всі
По двіста піісіть,
І спати закортіло, аж скрутило!

А під віконцем лЕжала торбинка,
Така собі торбинка-сиротинка,
Такий собі кульок,
Схиливсь на лівий бок –
Звичайная в автобусі картинка!


«Гей, хлопче, прибери свою торбину!, -
Гукнув бичара, схожий на дубину, -
Вона ж тут на землі,
Як хрін на весіллі!» -
Репетував, розбризкуючи слину!


А я не приберу свою торбину,
Нехай цьому бадиці скрутить спину!
Без неї я в горах
Як лох у Чернівцях,
Який уперше вийшов на Калину!


Він кинув у вікно мою торбину,
Вона летіла з гір на полонину,
Над містом і селом,
Над Прутом і Дністром -
Через усюю неньку-Буковину!


А це ж була не моя торбинка,
Це зовсім, блін, чужа була торбинка!
І я тепер не я,
Торбина не моя,
Виходжу я, бо моя вже зупинка!
І я тепер не я,
Торбина не моя,
А то – сусіда Петра торбинка

х       х       х

 

 

 

Чернівецьке танго

Одну з казкових таємниць
На Кобилянський я надибав,
Я кращого не бачив ніц
За цеє довгоноге диво!

У ресторані ми одні,
Пливе понад столами танго,
Чом не являєшся мені,
Зеленоока чернівчанко?!

Оксано,
Тобі одній – моя осанна,
Як було файно нам с тобоу,
Яка була палка любоу,
Шо перервала си так рано,

Оксано,
Я, навіть пити перестану,
Коли си верне до мене,
Моє товстенне портмоне,
Шо залишилося в Оксани…

Як вгамувать мені той біль,
Тобі довірив все що маю,
Ну як не соромно тобі
За цю образливу оману,

Мов черемшина ти цвіла,
Манила вглиб зеленим оком,
Мене у прірву завела,
І опустила так жестоко!

Оксано,
Мені не зле, але - погано,
Як було файно нам с тобоу,
Яка була палка любоу,
Шо перервала си так рано,

Повірив
Я дипломованій повії,
Коли ж си верне до мене,
Моє товстенне портмоне,
Мої розчавлені надії…

Я повернувся в Кучурів,
Сміялись хлопці, наче коні,
А я три місяці не їв,
І не розчеплював долоні,

Я файно з Домкой буду жить,
Но шо робить, коли б‘є током,
Бо над городами тремтить
Повійська тінь зеленоока…

Оксано,
Не заросте на серці рана,
Як було файно нам с тобоу,
Яка була палка любоу,
Шо перервала си так рано,

В любові
Зелені очі загадкові,
Коли ж си верне до мене,
Моє товстенне портмоне,
І мої мрії кольорові…

 

 

 

х       х       х

 

Чернівецький паровоз

 

Жени, паровоз, не гальмуй, машиністе,
Мені вже набрид такий їздець!
Я кожну суботу опісля роботи
Тащусь з Чернівців в Сторожинець.

А поїзд, неначе та старая кляча,
Що скаче полями у колхоз!
До рідної дачі я їду і плачу
Чі фаче зі мною, паровоз!

Не стало євреїв, побільшало геїв,
Нічо нє умєєм, стиць-їздиць!
В немитих вагонах таргани в погонах
Горгони замісто провідниць.

Вокзал костурбатий казав мені: «Брате,
Ти знаєш, колись я був якій? -
Несіяне жито, надія убита -
Корито замІсть палацу мрій.

Жени, паровоз, не гальмуй, машиністе,
Набридло усьо, хай йому грець!
Набридло в суботу опісля роботи
Тащитись в отой Сторожинець,

Грошові турботи, гумові чоботи
І жізень така, шо вєсь… капець!

 

 

 

х       х       х

 

ЧЕРНІВЕЦЬКІ КАТАКЛІЗМИ

 

Повійство на чернівецький кшталт

 

Продаж себе за гроші у Чернівцях сягає сивої давнини. Любов і гроші в наших краях завжди співіснували мирно і співпрацювали тісно. Бо місцеві мешканки пристрасно любили гроші і щосили страждали від їх відсутності.

Тому в старих Чернівцях борделів було більше, ніж тепер департаментів.

Австрійці зобов‘язали місцевих трудівниць кохання отримувати ліцензії. Це захищало клієнтів від побічних наслідків любовної щирості, а міській казні додавало доходів у вигляді податків з сексуального підприємництва. Ліцензування передбачало медичні довідки, санітарні книжки, а також довідки про санітарний стан повійської хати, де власне все і відбувалося.

Спірні випадки між майстринями задоволення і їх незадоволеними клієнтами регулювалися судами.

Ось цілком реальна заява до крайового суду, яку сто років тому подав одружений 41-річний штабний офіцер австрійської армії:

 "1 червня цього року я прийшов на квартиру до повії Марії, яка має ліцензію і мешкає на вул. Св. Трійці №8. Я, як завжди, платив наперед 20 крон. Тільки ми роздягнулися і почали займатися любощами, як у двері хтось почав лупити кулаком і лаятись: "Відкривай, курво, бо я вже прийшов". Ми піднялись з ліжка, вдягнулись, Марія відчинила двері, у кімнату увірвався пан Семен, якого я знав, і пішов геть. Але шановний суддя, хіба я міг подарувати Марії 20 крон, не отримавши ніякого задоволення? Через дві години я повернувся, але Марія заявила, що я повинен платити наперед знову 20 крон. Скажіть, чи це справедливо? А коли я нагадав, що заплатив годину тому, то вона нахабно мені заявила, що то неправда, і виставила мене за двері. Тому прошу шановний суд відшкодувати мої моральні та фізичні збитки."
У ході судового засідання стало зрозуміло, що повія Марія повелася дуже некоректно зі своїм клієнтом - офіцером Д.
Суд виніс рішення: "Позбавити п.Марію ліцензії на два роки, оштрафувати на 50 крон, також надати офіцерові безкоштовно інтимні послуги впродовж двох діб за бажанням офіцера".

Тож не даром сумує за старими часами Мірча Аронович Заремба, останній чернівецький могікан, хто пам‘ятає…

У жодної з мінливих влад рука не піднімалася закрити чернівецькі борделі. Відзначилися лише комуністи – у Радянському Союзі сексу не було, не мало його бути і в Чернівцях. Утім, секс і повійство благополучно пережили сувору радянську владу. Поштовх до відродження чернівецького сексу надали угорці, які збудували готель «Черемош». З тих самих пір «черемошські дівчата» гримлять на всю Україну. А також, Турцію, Грецію, Італію, Ізраїль. Тобто, чернівецька жінка володіє даром задовольнити мужчину, але, як правило, робить це не даром.

І коли про якусь чарівну горянку кажуть: «дівка з Черемошу», то про що йдеться – карпатську річку, або чернівецький готель, кожен розуміє в міру своєї зіпсованості…

Сьогодні, знайти повію у Чернівцях - не проблема. І верхня, і нижня частина міста пропонує широкий асортимент. Дівчат легкої поведінки настільки багато, що дехто навіть називає сучасні Чернівці «містом таксистів та повій». Однак, до рівню австрійського порядку у цій справі ще, ой, як далеко! Ось щемна сповідь Васі ГуцулохА з Кучуріва:

Якось приперся до міста, замовив повію Оксану, поїв, годував у кабаку, танцював танго, а зранку прокинувсь – ні Оксани, ні грошей. Я повернувся у Кучурів, усе село сміялося наді мною… З тих пір прокидаюся вночі - током б‘є- а над городами – тінь тремтить повійська, зеленоока…

Оксано! З‘явись! Я тобі віршик присвятив:

Оксано!

Я навіть пити перестану

Коли си верне до мене

Моє товстенне портмоне,

Шо залишилося в Оксани!...

То ж, незважаючи на всі негаразди – включаючи повійство політичне, економічне, та інші види корупції – аби ми жили, та усі були здорові! Хто проти?

 

х      х      х

 

Чернівецькі катаклізми

 

Складається враження, що останніми роками, Творець займається лише тим, що випробовує нас на міцність. Яких лише негараздів не насилає Він останнім часом на Чернівці – своє спізніле творіння!

Алопеція, зсуви, землетруси, сказ цін на житло, візити перших осіб держави, інші стихийні лиха і катастрофи.

Два роки тому місто затопило, вкрита водою Калина щосили піарила си на великих телеекранах. А на повіні піарили си депутати, прем‘єри і президенти. Чернівчани ж випливали, хто як спромігся. Калинівці гарячково будували щось на зразок Ноєвих ковчегів і випливали, захопивши з собою «кожної товарі по парі». Врятований товар довго і нудно сушили на мотузках для білизни в старих чернівецьких двориках – в центрі і на околицях міста. Але базар постав наново, тим самим засвідчивши – Чернівці непереможні і знаються на секретах вічного життя.

Однак, не встигли ми обсохнути від Першої Всекалинівської повіні, як грянула нова. Втім, чернівчани, навчені гірким досвідом, згадали цього разу текст забутого комуністичного Інтернаціоналу:

 

Не ждіть рятунку ні від кого:

Ні від богів, ні від царів!

Позбудеться ярма тяжкого

Сама сім'я пролетарів.

 

Тож міські торгівельні пролетарі, яким є, однак, що втрачати, самі рятують свої ланцюги – хто золоті, хто срібні.

Між повінями встромилися святкування 600-річчя міста, яке відзначилося бенкетками на Кобилянський та бенкетами емігрантів в міських ресторанах, і грип - свинський, як  життя місцевого бомжа Думітру Безхатченка. Як коментує ситуацію головний завсідник чернівецьких генделиків Аркаша Бутилиран, свинський грип – це коли хочеться надратися до поросячого стану.

Три тижні перед останньою зимою файні чернівчанки ховали личка під паранджею, називаючи це протигрипозними масками. Три тижні Чернівці скидалися на ХАМАС – не вистачало лише калашникових у правицях і вигуків «Аллах акбар!». Щоправда, мусульмани наївно вважали, що їм свинська хвороба не загрожує – еге ж! У нас, якщо уряд призначає грип, хворіють усі, незалежно від віросповідання, кольору маски та смакових переваг!

Три тижні грип розсікав містом, як нічний кошмар з голлівудського блокбастера режисера КАРАНТІНО.

Пташиний грип, свинячий грип, коров'ячий сказ..., - міркували чернівчани, - Що завтра? Кроляча вітрянка?

Втім, місто добре розуміло – якщо симптоми пташиного грипу – ні пуха, ні пера, то симптоми свинячого – ні сала, ні бекона. А допустити таке, погодьтеся, було б зовсім не по-чернівецькі. Містом вирували чутки, одна іншої веселіша. Серед чуток виділялася така: «У зв'язку з епідемією свинячого грипу до аптек завезено партію марлевих пов'язок з вирізом під п'ятачок.» І лише одне заспокоювало: вірогідність захворіти одночасно і пташиним, і свинським грипом незначна жалюгідно: гусак бо ж свині не товариш!

Дехто лякав, що наступного року до Чернівців має прийти грип пекінський, але досвідчені калинівці лише реготали, весело й голосно. Бо знали достеменно: буде він або некомплектний, або бракований…

 

х     х     х

 

Початок світу по чернівецькі

 

Чернівці цікаві архітектурою, історією, особливою аурою багатокультурної толерантності і, не в останню чергу, знаменитими вихідцями.

Тисячі чернівчан по всьому світі співають, пишуть книжки, малюють, стрибають, кидають молот, грають у футбол, хокей, волейбол, гасають на мотоциклах, спортивно орієнтуються. А також займаються політикою, наукою, благодійністю.

            Якщо зібрати світом всіх відомих митців, спортсменів, вчених, політиків, що народилися у Чернівцях – вийде ще одне місто. Тому не варто їх перечисляти – це взяло б кілька суток, без перерви на каву. Чернівецьке коріння має така кількість зірок світових еліт, що мимоволі виникають підозри в існуванні всесвітньої чернівецької змови задля таємного управління світом. Утім, це в суб‘єктів з параноїдальним, конспірологічним мисленням. Нормальні люди, яких серед чернівчан більшість, просто вважають, що сучасний світ започатковано тут, на березі Пруту.

Невеличка частина чернівецьких світових селебриті представлена зірками на Театралці, але там не вистачає місця. Отже, доведеться незабаром розширяти площу.

Тисячі юних жителів міста бажають співати, як Софія Ротару і Ані Лорак, грати на акордеоні, як Ян Табачник, малювати як Броніслав Тутельман, стріляти з лука, як Тетяна Мунтян, стрибати як Іван Гешко, викручуватися як Арсеній Яценюк. Декому вдається, і ми радіємо першим успіхам в Києві землячок Марти або Люби Ляхомської.

А в самому місті, як завжди, не можуть без дотепів. Ось, наприклад, нещодавно: оплесками глядачів і дискваліфікацією закінчився виступ місцевої команди з художньої гімнастики. Судді заявили, що гімнастки приймали заборонені пози.

А це з чернівецької інструкції по карпатському альпінізму:  

Якщо ви піднімаєтеся по скелі і, раптом, не знаходите жодної зачіпки, досить просто швидко сказати: "Мать, мать, мать!" (скорочено від відомого вислова в 3 рази) і тут же з'являться просто чудові зачипи. Причому неодноразово було відмічено, що чим "ядрьонєє" вислови тим кращий зачип, що з'явився.

Один чернівецький скрипаль, що колись відправився на ПМЖ до популярної країну Близького Сходу, раптово вирішив покинути історичну батьківщину, пояснюючи своє рішення тим, що вже двічі був обстріляний арабами.

- Що ти кажеш? - здивувався його приятель-піаніст. - А я ніколи не думав, що араби так добре розбираються у музиці!

Діалог у філармонії:

- Скажіть, що сьогодні виконують?

- П'яту симфонію.

- Слава богу, що ми з дружиною запізнилися на перших чотири!

То ж Чернівці мають неабиякий потенціал процвітати, незважаючи ні на що. І ми – процвітатемо! А що нам ще лишається?

 

х     х     х

 

Кінець світу по-чернівецькі

 

Історія кінця світу по-чернівецькі почалася не так давно. А саме - у радянські часи. Тоді, як пам‘ятають чернівчани, з прилавків магазинів поступово і містично зникали м‘ясо, ковбаси, масло і сметана. Насувалася примара голоду, однак, вона нікого в Чернівцях не лякала всерйоз. Загальний настрій виразив Мірча Аронович Заремба, старий чернівецький могікан. «Вони кажуть, що соціалізм можливий в одній, окремо взятій країні, - міркував він, - а я вам кажу – КІНЕЦЬ СВІТУ також можливий в одній, окремо взятій країні!». Утім, замість кінця світу прийшов капець радянській владі і довгоочікувана незалежність. Щоправда, її перші роки теж чимось нагадували переддень кінця світу, однак цього, Богу дякувати, не сталося. І взагалі-то, чернівчани абсолютно не схильні до апокаліптичних настроїв. Миролюбність, доброзичливість та оптимізм зустрічаються частіше.

В якомусь сенсі кінець світу в окремо взятих Чернівцях все ж мав місце. Це коли в результаті масових міграцій – з Чернівців - у світ, із навколишніх сіл - у Чернівці, в місті майже повністю змінився склад населення. Однак, у ХХ сторіччі це був уже третій раз, і нічого, місто встояло. Новоприбулі вчилися у старожилів, то ж традиції не пропали. Але, ностальгія за старим містом, яке картавило і відповідало питанням на питання, породило безліч новітніх міфів.

Серед них – пісню «Край, мій рідний край» насправді написав такий собі викладач музучилища на прізвище Айзенберг. Але, оскільки він вже сидів на валізах, емігруючи до Ізраїлю, то розумів, що у тих умовах пісня, складена «зрадником Батьківщини» не має шансу прозвучати. Тому, мовляв, і подарував перед від‘їздом пісню парубку з Новоселиці, юному студенту музучилища Миколі Мозговому…

Або більш загальний міф: «Були євреї, так вони давали жити і собі, і людям, прийшов наш Іван, так усе гребе до себе і під себе». Однак, комуністи ніколи не пускали євреїв до влади, тож останні якби й хотіли, не могли давати «жити і собі, і людям».

Слід нам, чернівчанам прислухатися до Черчилля, який казав: «У Великобританії немає антисемітизму, тому що ми, англійці, не вважаємо себе дурнішими за євреїв…»

А щодо кінця світу. Тільки-но надійшла новина з Небесної канцелярії. Як повідомило тамтешнє джерело, Творець у вузькому колі заявив: через відсутність фінансування кінець світу буде перенесено на невизначений термін.

То ж, живемо і радіємо. Як і раніше…

 

 

Чернівецька еміграція

 

Вийшло так, що останню чверть минулого століття Чернівці щиро дарували світу… чернівчан. Талановитих і веселих, роботящих та справних. Питання – де більше чернівчан – у світах, чи у місті не таке вже і жартівливе.

Усе почалося з масової єврейської еміграції 70-х років. Тоді Чернівецькій ВВіР постійно вигравав соцзмагання з міськвиконкомом по кількості зданих державі квартир.

А в самому ВВіРі, кажуть, висів плакат з хрестоматійними рядками поета-співця революції Маяковського:

 

Отечество славлю, которое есть,

Но трижды – которое будет!

 

Тоді зібрався до еміграції навіть корінний чернівецький могикан Мірча Аронович Заремба. Його викликали до КГБ, намагаючись відрадити від цього кроку.

 

- Думаєте, вам там буде добре, Мірче Ароновичу?, - питав червонопикий товариш майор, - Знаєте, як кажуть, добре там, де нас немає!

- Ось-ось, я і їду туди, де вас немає!

 

А що було робити? Напередодні Зарембу викликали до ОБХС:

 

- Мірча Аронович, у вас дача...

- Так то хіба це погано?

- У вас машина...

- Hу то хіба це погано?

- У вашої дружини шуба нірки...

- Hу що в цьому поганого?

- Hо у вас зарплата лише 120 рублів!!!

- Hу то хіба це добре?!

 

Однак, прийшла Олімпіада-80, яка подарувала чернівчанам асфальтову дорогу в синагогу (хто пам‘ятає, вулицю Лук‘яна Кобилиці заасфальтували саме тоді, аби пронести нею олімпійський вогонь. А несли все одно по вул. Шевченка), і Мірча Аронович лишився, на радість нам усім.

А в Ізраілі 70-х Чернівці вважали столицею Радянського Союзу – бо кожний другий радянський емігрант був з Чернівців

Тож, у 70-ті з Чернівців тікали від радянської влади, а у 90-ті – від її відсутності. Зарплата 120 рублів – це безумовно мало, але настали часи коли зарплати не стало ніякої зовсім. І за чернівецькими євреями потягнулася решта городян, яким не стало місця на Калинівському. Спочатку на заробітки, які для багатьох плавно перейшли до еміграції. Відтоді, чернівчанами усіх фасонів і націй повниться не лише Ізраіль, США, Німеччина, а й Італія, Греція, Іспанія, Португалія, країни Бенілюксу і навіть Аргентина з Парагваєм.

Вони тиняються Парижем, тікають від поліції по Берліну, в Амстердамі миють посуд у китайських ресторанах, а в Барселоні підробляють биками у кориді. Їх видно усюди, тому що особливі чернівецькі гени не сховаєшь

Бо як стверджував мені один аргентинський єврей за кавою у паризькому Монмартрі – в світі проживає кілька мільйонів вихідців з Чернівців. Я лише посміхався – звичайно, ні про які мільйони насправді не йдеться, але, як ми кидаємося в очі! Правий Мірча Аронович, що якось зрік: чернівчан взагалі мало, але кожного чернівчанина – ну, дуже багато!

А Мірча Аронович лишився, і продовжує прикрашати життя дотепами чернівецького штибу:

 

- Ваш бутерброд сьогодні впав маслом уверх? Тож ви просто намазали маслом його зворотній бік!

 

- Як життя, Мірча Аронович?

- Я вам ще минулого року казав, що – лайно, але тоді це ще був марципанчик!

 

І доки жартує Мірча Аронович Заремба – живемо!

Бо що таке Чернівці без старих корінних чернівчан? Осиротіле провінційне містечко з базарами і баксами, але без душі. А ви як вважаєте?

 

 

х       х       х

 

КИЇВ, 2010

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Яндекс.Бар 4.2